Папір ніколи не витримує сили. Клаптики поступово втираються в землю. Це не важко, якщо працювати інтенсивно. Бруд і вода змішуються з чорнилом. Сила робить свою справу. Тепер це каша. Каша моїх цінностей. Згустки нечистот, що колись йменувались надією.
Дихати стало значно краще. Якось по-новому. Розум очищається. Свіже повітря розчиняє заплямовані спогади. Мій подих, непомітною рукою веде до рятунку душі. Туди, де тіло знову омиється цілющою енергією. Де можна не вагатись. Можна навіть засміятись. Тільки мама плаче. Але це сльози щастя. Їй так само не віриться. Сьогодні чудовий день. І сніг… настільки білий, що вже не видно крові на землі. Можна ступати без остраху.
Нога механічно знищує об підлогу мою мрію. Залишки чеснот та гріхів. Залишки всього найкращого, що так люблять люди в моменти щастя. Кожен рух ноги супроводжується судомою в свідомості. Чи буває життя без добра і зла? Невже знищивши терези сумління, можна втратити себе? Не втратиш. Ти очищуєшся. Від життя? Ні, від зайвого. Від того, що не буде горіти. Від гнилі й олій. Від крові та меду. А решта? Згорить разом з тобою й цим самим врятує життя. Щоб побачити себе нового треба знищити себе попереднього. Така вже профілактика еволюції. А якщо я не хочу бачити себе нового? Не хочу втрачати… Що не хочеш? Не хочеш втрачати спогади? Почуття? Мрії? Ні, не хочу втрачати ціль. Тоді готуйся терпіти.
– Следующий!
– Хто там іде?…
– Давай, Піаніст. Іди.
– Быстрей!!!
Нехай роблять, що заманеться. Все однаково вже. Хочеться тільки плюнути на світ зверху. А ти думав, що буде інакше? Так, бо мав надію. Думав схитрувати. Думав, що минеться… Ну коли ви, люди, вже зрозумієте просту істину: всі випробування, які вам посилаються – це підготовка до більш складніших. Якщо пропустити бодай одне, то наступне може вбити. І що ти пропонуєш? Зціпи зуби і виконуй. Повністю.
– Снимай одежду!
– Всю?
– Ты дебил?! Да! Всю снимай!
– Проверь его обувь.
Що ви шукаєте? Там пусто! Я втратив майже все. А решту самотужки знищую в кінець. Вогонь обпалить тіло з середини. Загартує оболонку. Душі нема. Є тільки глек. Порожній глек, який розбити легше, ніж той, що сповнений життя.
Як сумно… А пам’ятаєш свої тривоги попередні? Світло – темрява… Дія – бездіяльність… Ні, не пам’ятаю. Та й не важливо вже воно. Позбавлене суті. В цьому підвалі все вже не важливо. Тут кузня хаосу. Тут замішують в єдино протилежності. Белькочуть істину в звороті. На виворіт кладуть сушитись душі. Готують кашу цінностей і виливають у помиї. А що душа вже гола скаже? Тільки чекає небуття. Молодець! Ще раз молодець! Це ж прекрасно, розумієш? Ні, не розумію. Ну як? Це ж просто. Інший шлях тобі не припустимий. Насилля клітка ця вже добре підготує. Вб’є і народить. Тоді не буде в тебе сумнівів і сумління. Чітко бачитимеш ціль. А гріхи й чесноти залиш у минулому.
В минулому… Скільки ж наївності в цих поділах часу. Минуле, теперішнє та майбутнє. Прагматична спроба поділити безкінечність. Все вони хочуть підлаштувати під себе. Цей час перенасичений людьми. Пора почистити його.
Цей хтось – ніхто, й тепер вмирає… Немає «був», немає «є» та й навряд чи «буде». Ось вона – мить, де сходяться й закінчаться мої часи. Маленький згусток невідомості, з’явившись – зникнув у всесвіті порядку і хаосу. І тільки звук сіяє всюди. Це щось приємне. Так, – це щось піднесене й земне.
Add Comment