Свідомість полону (3). Медіум любові.

Мене немає. Все перестало існувати. Залишились тільки думки. Пустота не витримує самотності. Складу їй компанію. Тепер, це моє безпечне місце. Фортеця пам’яті. Храм ілюзій. Собор виживання. З дня в день сюди навідуюсь. Тут не страшно. І голоду немає. Тут всі, кого я люблю. Можу радитись і сперечатись. Згадувати й радіти. Тут добре. Тут немає війни. Вони ніколи мені про неї не нагадують. Та й я не питаюсь. Бо навіщо? Навіщо питатись? Мати змогу – не значить робити. Якщо війна завітає ще й сюди, то все втратись сенс. Дзеркало ностальгії розіб’ється на друзки. Це місце перетвориться на тінь реальності. Медіум любові та ненависті перестане існувати. Як я знайду в собі сили знову любити? Вже не згадаю: «для чого це все?», «для чого ця війна?». Реальність перетвориться на просту вервицю жорстокості й гніву. Ні, я так не хочу. Треба берегти це місце.

Все тіло пронизує струмом. Скрип цих клятих дверей. Що вони знову хочуть? Може нарешті заберуть на обмін? Пальцями ноги нашкрябую в підошві листочок. На місці.

– Подьем, блядь! Всем строиться!

Хлопцям, що спали біля вхідних дверей, одразу перепадає кийками. В темряві не видно хто б’є. Не видно й по чому б’ють. Темрява – це перший адвокат насильства.

– Шевелитесь, блядь!

Швидко несу своє тіло в шеренгу. Треба сховати його подалі від клятих очей. Вгилиб. Поміж людьми. Треба зникнути й просто вистояти цю ніч.

– Ну что, вы и есть тот батальон «Донбасс»?

– Это они?

– Да. Здесь нет больше нигде пленных с «Донбасса».

– Охуеть! А вы знаете, кто мы такие?

– …

– Не слышу!

– …

– Они вообще разговариввют?

– Ещё как разговаривают!

– Спрашиваю еще раз, суки, вы знаете кто мы?

– Нет…

– Мы стояли против вас в Иловайске. Не могу поверить, что это вы воевали! Пиздец какой-то! Аж смешно!

Ну давайте вже. Не тягніть. Починайте вишукувати позивні, які ви чули по рації. Виясняйте, хто-де стояв, хто в кого стріляв. Викликайте на допити. Бийте, кричіть. Чому ви тягнете? Дістав уже цей сюр.

– Но скажу одно, что сражались вы достойно. Примите наше уважение.

Отакої! Що може бути приємнішим? Ніякі медалі чи ордени не зрівняються з такою нагородою. В цілковитій тишині, в малесенькій залі підвалу, я дивлюсь на своїх побратимів. Одна за одною загоряються іскри в очах. Серце одразу наповнюється любов’ю до справи, яку ми робили. Яку можливо робитемимо. Яку робимо зараз?

Пішли… Пішли й нікого не забрали. Ще й нічого не сказали про обмін. Може тому, що ніч. Може завтра скажуть? Яка зараз година? Ні, не так. Яка пора ночі? Чи швидко вже ранок? Потрібно якось заснути. А очі не хочуть спати. Ці очі є джерелом моїх страждань. Вони показують мені любов. Показують і ненависть. Через них, я дізнався, що таке смерть. Їм довірив своє життя. Як врятуватись від цього рабства? Як не загубити себе у вирії реальності? Реальності, в якій кожен день одне й теж. Любов та ненависть. Підтримка і насилля. Всі ми розриваємось на двоє. Щит – коли мордують. І розрадник – коли потребують допомоги. Але неможливо моментально перемикатись між цими протилежностями. З часом це призведе до руйнації. Свідомість не витримає суворої реальності. Загинемо, якщо не знайти медіум. Вакцину, що містить в собі частку майбутньої болі. Універсальний симулятор, що готуватиме до розвитку подій. До всіх можливих сценарії. Це диктують нам інстинкти. І зараз, вони як ніколи праві. Вони відчувають, що ненависть вже давно переважила на шальках терезів свідомості. Чим більше її накопичується, ти більша потрібна противага. Потрібна любов, потрібен спокій. Це артефакти полону.

З голови постійно не виходить думка про свободу. Клята надія згризає мій час кожного дня. Папірець у підошві наче перетворився на камінь. Прилип до ноги й нагадує про свободу. А чи буде вона взагалі? А я й не знаю навіть, чи вона потрібна. В цій клітці сотні соколів свободи. З кожною зневірою, дно встеляється зачахлим пір’ям. Але якщо я можу ще розрізняти свої та чужих, то свобода потрібна. Потрібна, якщо ще хочу дихати. Потрібна, якщо мене ще дратує цей папірець у підошві. Потрібна, якщо світ ще не зник.