Свідомість полону (2). Вістря віри.

Отче наш, що є си на небесах.

Нехай святиться ім’я твоє,

нехай буде воля твоя,

як на небі, так і на землі.

Хліб, наш насушний, дай нам сьогодні.

І прости нам провини наші,

як і ми прощаємо винуватцям нашим.

Не введи нас у спокусу,

І визволи нас від лукавого.

Амінь.

Який це раз? Десятий? П’ятнадцятий? А хіба кількість проказаних молитв щось міняє? Впливає на віру? Впливає на хід майбутніх подій?

Сиджу в темряві. Кімната з безліччю труб. Я їх не бачу, але кожного разу боляче знайомлюсь. Знайомлюсь з цим місцем концентрації. Концентрації та смороду.

Спочатку хотілося блювати, але тепер все нормально. Вже звик. Нюхові рецептори навчились блокувати аромати тутешньої канави. Декілька тижнів зливаємо в неї сечу. Відрами. За іронією, це єдине місце, де можна усамітнитись. Ніхто не заважає, ніхто не спостерігає. Саме в цьому сенс. В решті підвалу – брати по біді – невільники.

Не знаю скільки часу пройшло. Воно й не важливо. З кожною молитвою, настільки занурююсь в цю темряву, що помалу втрачаю себе. Чорне листя з Дерева Неволі поховало моє попереднє єство. Хто я тепер? Чому це сталося? Невже можливо, щоб цими молитвами я стер себе з історії буття? Яка дурниця! Ці думи заводять в домовину залишків моєї свідомості. Треба сконцентруватися. Я мушу знайти світло в цій темряві. Мушу знайти сили для цього. Повинно вдатись. Головне вірити. Ніщо так не підживлює життя, як віра. Можна тисячі разів помилятись. Сотні разів робити не ті речі. Десятки разів пізнати смерть. Але віра має бути безсмертною. Прекрасне в тому, що її можна зробити такою. В кожному з нас ховається квінтесенція віруючої волі. Це унікальна можливість саморегуляції. Завдяки ній, можна самотужки визначити природу свого духу. Хочеш задоволення й миттєвості? Будь ласка. Хочеш вічності й боротьби? Прошу дуже! Вирішуй сам, що робити з собою. Віра виконає все. Якщо ж не задовольняє результат – вона з легкістю змінить тебе в узгоду бажань. Тільки вір. Відчай – твій головний ворог.

Боже, не прошу за себе. Прошу за своїх загиблих товаришів. Всіх, хто загинув хороброю смертю від руки підлості. Загинули, бо вірили. Вірили, що вдасться все змінити. Взяли в руки Молот Долі й підійшли з ним до Ковадла Життя. Але де тепер мої друзі? Де сотні воїнів з якими не страшно? Вони мертві, поранені, загублені й невільні. Невже віра може вбити? Невже, пізнавши своє пекло, віра відвертає нас від раю? Невже не варто вірити?

Командир довірився мені. Доручив, надіюсь, не останнє завдання. Я мушу виконати його! Господи, якщо ти підніс нам стільки страждань, чи значить це, що ми заслужили? Ці випробування необхідні для подальшої боротьби? Щоб здобути рай, спочатку потрібно пройти крізь пекло. Цього шляху Ти добиваєшся від нас?

Тримаю в руці хрест, подарований батьком перед війною. Так міцно стиснув, що аж вгризається в руку. Хіба він здатен мені допомогти? Допоможе достукатись до Тебе?

Всі ці символи людської наївності… вселяють надію в допомогу. Тримають наше життя на волосині фанатичного спокою. Скільки це ще триватиме? Кожного дня, десяток бійців катують по декілька годин. Я чую їхні крики. Чую їх в думках. Навіть закриваючи вуха – однаково чую. Назад вони вже не вертаються. Їх заносять. Йти не можуть від віри в ті символи, що Ти нам дав. Чи так кричать в пеклі? Яке з себе пекло, Боже? Для чого це все? Чи не краще було вбити нас перед цим? Всі на це й розраховували. Страждання воїна може врятувати тільки Смерть. Вона, як мати, пригорне втрачену дитину. Більше не відпустить. Більше й не треба. Де наша Смерть Господи? Чому Ти ховаєш Її? Безліч разів я бачив, як Вона посміхається поряд зі мною. Її гострий укол мав стати для мене поцілунком. Чому Ти завадив? Чого чекаєш від нас?

Хрест пече. Засильно стискаю. На руці залишається червоний слід. Погляд завмер. Пітьма для мене вже видима. Звивається поряд. Щось шепоче. Підступна діва обвінчана з нашим страхом. І цей хрест… не покидає мене. Єдина цінна річ, що залишилась з того світу. Вже двічі ворог тримав його в своїй руці, але не зірвав з шиї. Чому? Ти хочеш, щоб я його виніс? Ще один символ?

Знову цей звук. Скрегіт дверей до нашої клітки. Волосся стає дибки. Хребет інстинктивно сіпається в передчутті конвульсій. Впертий морок вгризається в серце сталевими щелепами. Не відпустить. Але він ще не знає моєї новини. Сьогодні не його день. Сьогодні мене випустять. Я вийду звідси зі своїм хрестом. Я не боюсь. Я вірю.

– Пианист!

– Где Пианист?

– Он здесь.

– Иди, тебя зовут.

Всі проводжають поглядом. Мовчки кліпають на схвалення. Мене та ще трьох побратимів викликають у коридор. Це на обмін. Про це говорив командир. Він не буде просто так вселяти надію.

Сотня воїнів, я вас покидаю. Ми обов’язково побачимось знову. В цій катівні безнадії, воля висить ореолом у нас над головами – просто вірте.

Двері зачиняються. Тепер ми сам-на-сам.

– Все к стенке!

– Это они?

– Да.

Ворог пильно вдивляється в опущені голови. Принюхується.

– Голову подними! Как позывной?

– Піаніст.

– Ааа. Я слышал такой. Играть любишь?

– Люблю…

– Какого хера тебя сюда занесло, сука? А давай я тебе пальчики отрублю?

Повільно опускаю свою німу голову. Будь-яка відповідь тут – пагубна справа. Краще помовчу. Все, що мене врятує вже в мені і не піддається знищенню.

– Заводи их обратно.

Знову тут? Обличчя побратимів здивовані не менше.

– Что вам сказали?

– Нічого. Подивилися й вернули назад.

– Наверно просто проверяли, все ли на месте.

Хороший знак. Якщо перевіряли, то все буде добре. Дякую тобі Господи, що дав це зрозуміти.

Знову сиджу в смердючій каплиці. Сила силенна вже проказаних молитв. Час втратив вагу. Вічний гомін тисячі голосів злився в єдиний звук. Ідеальна гармонія. З кожною молитвою, ясніше бачу світло. Воно переді мною. Бог почув. Вірю, що все налагодиться. Вірю, що скоро зможу дихати вільніше. Хрест ще більше вгризається в руку. Це добре. Чим більше болю, тим сильнішою стає віра.