– Друже, у меня есть информациия, что вас сегодня будут готовить к обмену.
– А вас, друже командир?
– Со мной вряд ли пройдёт такой вариант. Вы это сами должны понимать. Я уже морально смирился со своей неминуемой участью.
– Не говоріть такого. Випустять вас також. Чому ж вони тоді не вбили нас одразу, ще коли привезли сюди?
– Я глубоко ценю ваш оптимизм. Но моя судьба уже предрешена. А от этих надежд – одни терзания. И речь сейчас о другом. Перед тем, как вы нас покинете, хочу передать бумажку которую мы давеча разрисовали. Это расположение автомобилей нашего батальона по маршруту движения от Иловайска. По памяти восстановили эту схему.
– Ви хочете, щоб я її з собою виніс?
– Именно.
– А куди…
– Что “куда”?
– Що?
– С вами всё нормально, друже?
– Та то я думаю в слух…Треба надійно це сховати.
——
Тільки куди?
Не знаю куди.
——
Придумай щось. Перед обміном, вони всіх точно будуть оглядати.
А якщо знайдуть?
——
То тебе поб’ють. Або ж просто не дадуть на обмін. І тоді…
Що «тоді»?
——
А тоді вже забудь про свободу.
Спочатку лупити будуть декілька днів,щоб вивідати ще якусь інформацію. Згодом, ще й будеш постійно на «гачку».
Але я не можу підвести своїх. Не можу підставити командира. Я йому обіцяв.
——
Ну, тоді придумай щось…
Свобода настільки чудернацьке відчуття, що при її відсутності повітря – не повітря, а якийсь газ. Роз’їдає думки. Друзками розлітаються мрії. Єдина мрія, що недосяжною вежою дивиться на тебе зверху – клята свобода, якої нема. Не можеш її скуштувати та понюхати. Не можеш доторкнутись чи побачити. За хороших часів, вона була настільки нікчемною, що просто не звертав уваги. Ти вільна людина? Звісно, вільна. Можу робити все, що захочу. Аж дивно було чути такі питання. А зараз… Життя показало, що насправді є цінним. За іронією, воно показало це тоді, коли свободу вже втрачено.
І що робити? Як повернути собі свій попередній стан?
——
А може не треба? Може воно тобі вже не треба?
Як це не треба?! Треба! Мене скоро обміняють. Є шанс знову здобути свою цінність. Появилась надія.
——Надія? Та що ж твоя надія робить? Подивись на себе. Вона заполонила внутрішній світ, думки, рухи та звички. Ти навіть говорити по-іншому почав. Якось тихо. Боязно. Надія, як головний біль – не проходить і не зникає. Постійно висить в голові. Сверлить скроню. Вимагає дій. А що ж ти можеш вдіяти?
Не знаю…
——
А я знаю! Не бери цього папірця. Позбудься його!
Ні, я цього не зроблю. Не зраджу своїх. Я зроблю так, як попросили.
——
Ти – дурень! Будь реалістом. Співстав події, що передують лиху. Обмін, надія, прохання та листок.Що тобі важливіше?
Честь!
——
Честь?! Як був дурнем, так і вмреш ним. Спробую пояснити тобі іншим шляхом. Ти справді надієшся, що тебе випустять?
Так.
——
І ти тішиш себе цією надією?
А що мені залишається робити? Надія – це канат допомоги в прірві безвиході. Треба чіплятися за нього й не відпускати.
——
Серйозно? Ти ще й егоїст!
Всі люди стають егоїстами в клітці.
——
А про інших не думаєш? Не думаєш, як вони зараз на тебе будуть дивитися? Тебе звільнять, а їх ні.
І що мені – помінятись з кимось? Це ж не за бажанням звільняють – по списках.
——
Тоді не розказуй мені про надію. Надія – згуба людини. Змушує жити на грані духовного пориву. Надія – заздалегідь пробитий рятувальний жилет.
Серйозно? І ти це так мені говориш? Яка ж тоді альтернатива надії? Вбити себе?
——
Чому ж вбити? Ні! Просто дивись на речі реальніше. Не тіш себе примарою щастя. Не вірю я, що тебе випустять.
А я вірю. Вірю й надіюсь, що командир був правий. А коли випустять, то я тебе позбудусь. Раз і назавжди. Тільки псуєш настрій.
——
Я псую? Невдячний, я тобі життя рятував більше десяти раз. А зараз ти кажеш, що позбудешся? Це настільки неймовірно, як і те, що зараз тебе випустять. Говорю ще раз: «будь реалістом». Ми з тобою зв’язані тепер безнадією.
Add Comment