Увертюра

29 серпня 2014 року. Кузов вантажного автомобіля.

Наскільки може бути великою невідомість? Бездонна прірва, що вміщує всі страхи людства? Чорна яма нашої свідомості? Простір акумуляції щастя? Не твого щастя. Смерті. О так. Сьогодні снідаємо з нею. Точніше – вона нами. Ніколи не вгадаєш, хто буде наступний. Вона – Іловайський Поліфем. А це її печера.

Амбал безупину відстрілюється. Гільзи дзеленчать по дерев’яному покриттю. Цей звук приманює ворожі кулі. Закликає оцінити прекрасну знахідку. Налякану людину. Скуштуй свіжу кров. Яка ж приємна… Омий нею своє залізне тіло.

Подаю один за одним автоматні магазини. Цьому немає кінця й краю. Чому не стріляю? Все тіло заціпеніло. Мене вистачає тільки на подачу оцих магазинів? Який сором! Невже в такому стані я зустріну свій кінець? Не вдію нічого. Роби хоть щось! Я роблю – подаю магазини! Нікчема! Хіба для цього ти тут? Борись!

Як багато мух. Купа гнійних стерв’ятників носяться від одного тіла й до іншого. Тільки запах їм подавай. Цей мерзенний аромат. Трупний феромон іменований страхом. Мухи аж дуріють від нього. Кулями летять на смакоту. Геть втратили голову. Свистять від радощів. Бісові кулі.

Розлітайтесь! Геть звідси! Надоїдлива мошкара! Дайте дорогу. Зараз покажу вам, як потрібно робити свято на цьому столі. Протитанкові ракети з шипінням розганяють всіх. Локомотив без тормозів. Змітає все на своєму шляху. Впевнено досягає цілі. Сплеск радісних емоцій накриває цей кровавий стіл. Поліфем регоче. Забирає ще з десяток душ собі до жерла. Так-так, продовжуйте… Бавтеся. В мене сьогодні чудовий настрій. Чудова трапеза. Випльовує частини тіл на землю. Від цього жаху, сполохані автомобільні мотори ревуть ще більше. Захлинаються темпом марафону виживання. Проїжджають мовчазних. Їх безліч. Лежать, валяються і вже не підведуться. Тільки кричать. Їхній мовчазний крик слугує звісткою всій окрузі. Як вранішні півні оголошують про початок нового дня, так ці мерці говорят про закінчення буття. Завтра вже не буде. Час пропав.

Ворожа артилерія підганяє вперед. Штовхає в цю різанину. Добре змащені ножі шматують м’ясо. Високо в небі розчиняються чорні стовпи диму від знищених автомобілів. Портали. В цих порталах видно душі. Повільно сходять вверх чадним тунелем. Нові й нові димові труби. Немає їм ліку. Як пилососи витягують життя з іще живого. Топчуть мертве. Знищують всі кольори. Все чорне. Тільки чорне. Душа не може бути біла.

Амбал перестав стріляти. Погляд завмер.

– Дивись! Це ж наші! Це машина Утьоса!

Тіло враз охоплюється болем. Це реальність? Скажіть хтось, що я сплю! Розбудіть! Невже це дійсно сталося з нами? Ми ж їхали додому!

Блакитна вантажівка, якою керував Утьос – охоплена полум’ям. Вогняний демон пожирає решки добровольців. Відригує кіптявою. Смерть! Чуєш?! Щоб ти подавилась сьогодні! Ніколи ще твоя робота не буде такою важкою, як в цього ранку. Стара карга! Вмри снідаючи!