25 серпня 2014 року. Іловайськ. Ремонтний ангар ПМС. Обід.
Позавчора підступна міна потрапила в кабіну нашого «пікапа». То був «чорний» день для нас. Всі речі та зброя згоріли. Вибух був настільки потужний, що половина будівлі СТО, в якій ми базувались, розлетілася на друзки. Добре, що в ту мить, ніхто не постраждав.
***
Вчора, збірній штурмовій групі з різних батальйонів, вдалося захопити ворожий блок-пост та просунутись вперед. У пожарній частині, яка знаходилась неподалік, Камаз знайшов старенький голубий «газон». Ми раділи, що знову маємо «колеса». Хоч якась заміна мертвому «пікапу».В ході останніх подій, наше скрутне становище почало помалу налагоджуватись. Тільки було одне «але». В «газоні» було обмаль пального. Запасних резервів у батальйоні вже не залишилось. Його пошуки потрібно було здійснювати самотужки.
***
«Надо думать, где достать эту долбаную «соляру»…» – ця думка вже пів дня не давала Камазу спокою. Дні нашого перебування в місті добігали кінця, і вихід з Іловайська вже був не за горами. Тому транспорт і пальне набували вже стратегічного значення.
– Придумал! – раптово вигукнув він.
– Що? – здивовано запитався Амбал.
– Если помнишь ту пожарную часть, где мы «газон» достали, то возле неё я видел какие-то стоянки для поездов. А поезда как раз, заправляют «солярой». Надо поискать там. Идём?
– Ти ж знаєш приказку : « я за любой кипишь, кроме голодовки».
– Амбалу було просто нудно сидіти в цьому ангарі. Будь-яке пожвавлення процесу додавало йому настрою.- Пианист, ты с нами?
– Камаз повернув несподівано голову в мою сторону, а я в той час «літав десь в небесах».
– Звісно! – відповів я. «Добре, що хоч не забув запитатись» – промайнуло в голові. В мене з Камазом деколи ще були «натягнуті» відносини.
Зібравши вцілілі рештки екіпіровки та автомати, ми з ентузіазмом рушили надвір. Біля виходу з ангара раптово з’явився Бугор. По його очах було видно, що нудьга тут діє на всіх.
– А куди це ви братва йдете? – саркастично запитався Бугор.
– Идём соляру искать. – грайливо відповів Камаз.
– А мене з собою візьмете? – в його словах було чутно надію на спасіння.
– Ну пошли, если хочешь… – Камаз розумів, що лишня підтримка нам не завадить.«Газон» стояв неподалік. Бугор з Камазом сіли в кабіну, а ми, у вже закиданий речами кузов. Пального в машині залишалось мало, тому, основне завдання – знайти його сьогодні. В протилежному разі, будемо вертатись пішки.
***
Погода була дуже спекотною. Сонце жарило все, немов у пательні.Кузов виявився доволі приємним місцем. Прохолодний вітерець, який утворювався на швидкості, добре обвівав. Це те відчуття, якому не бажаєш кінця. Відчуваєш себе, як той собака, що визирнув з вікна автомобіля. Язик кидає в різні сторони вітром, а він не хоче залазити всередину.
Пожарна частина знаходилась на краю володінь українського війська. Її оберігав батальйон «Дніпро-1». За пожарною частиною знаходились, «стоянки для потягів», про які говорив Камаз. А далі вже нейтральна територія – залізничне полотно, місце, яке слугувало фронтовим розмежуванням.
На воротах пожарної частини майоріли державний, та прапор батальйону «Дніпро-1».Проїжджаючи багатоповерхову будівлю, з її верхнього вікна хтось почав гукати.
– Стій, Камаз! – я постукав рукою по кабіні. Машина зупинилась.
– Парни, вы куда? – гукав чоловік у камуфляжі. Це був боєць «Дніпра-1».
– Батальйон «Донбасс». Нам к поездам надо! – обірвав його Камаз.
– Вы что, охренели? Там опасно! – його голос звучав з пересторогою.
– А мы любим опасность! – Камаз-авантюрист, автоматично почав сміятись.
– Идиоты! Вас ведь всех положат. Там снайпера лупят. Их несколько. Уже целый день по нам шмаляют. – голос чоловіка вже явно був переляканий.
– Да не ссы… Мы по-быстрому. Ты и моргнуть не успеешь. – слова того чоловіка не викликали ані найменшої довіри в Камаза.
Від’їхавши сто метрів, ми покинули машину, взяли каністри і подалися на пошуки. Де-не-де чулися одинокі постріли. Це «працюють» снайпери. Тому, щоб не бути в них на очах, ми зайшли всередину якоїсь великої будівлі.
Кожен раз, як ми заходили в якісь такі приміщення, то я відчував себе, немов у грі «Сталкер». Все гігантське та безлюдне. І всюди чатує небезпека. Атмосфера навколо німа. Тільки кулі снайперів, що вдаряються об стіни, де ми проходимо – нагадують, що неподалік все ж таки є життя.
Кругом знаходилось безліч кабінетів. По коридорах було розкидано багато різного паперу технічного змісту. Всюди стара радянська апаратура. Незрозумілі карти та купа мотлоху.
Це було щось схоже на центр управління потягами.
Поблукавши тут трохи, ми перейшли в наступне «управління», а потім в наступне… Кругом все було таке однакове і водночас заплутане, як лабіринт. Як тут люди працювали?…Нарешті ми добралися до «стоянки поїздів». Це був накритий перон. По обидві сторони стояли вагони.
– Пианист, постой на «стрёме».
– Плюс.
Вони втрьох почали обшукувати залізничний транспорт на наявність палива. Якщо, чесно, то мені мало вірилось, що ми щось знайдемо. Але спробувати, все ж таки вартувало.
– Ха-ха! Что я вам говорил? – Камазівське лице сіяло.
– Вот она, родненькая. Ура!
– Давайте швидше зливайте ту соляру, бо сепари скоро обнагліють і почнуть сюди заходити.
– Да не очкуй, Пианист. Щас дольём и пойдём. Никуда твои сепары не денуться.Каністри були наповнені. Кожен взяв по одній і ми подалися по тому шляху, яким сюди прийшли.
Тим часом, снайпери вже давно помітили нашу присутність і щиро намагалися в нас потрапити. Кулі пробивали вікна, двері та різні тонкі поверхні.
В будівлі ми були в безпеці – нас захищали стіни. Надворі ж – навпаки.
Зупинившись у дверному проході надвір, перед нами постала задача. Потрібно було перебігти з каністрою через дві пари колій. Тільки складність полягала в тому, що ворожі снайпери вже знали, що ми будемо тут перебігати. Вони нас чекали.
Першим побіг Бугор…
Перебираючи ногами він зробив декілька кроків, а здалеку почулися «ляскаючі» постріли. Ця картина нагадувала фрагменти з фільмів, коли людині починають стріляти пістолетом під ноги. Вона, боючись бути пораненою, починає вибивати чечітку. З екрану, це виглядає смішно. Так само смішно було і тут. І трохи лячно.
Бугор добіг до протилежного боку, а ми реготали, як тільки могли.
– Шо ви смієтесь, реготуни. Зараз я на вас подивлюсь. Давай Амбал. Ходи до татка.
– Бугор вже насолоджувався успіхом у безпечній зоні.
Прийшла черга Амбала трохи поскакати. Він чкурнув так сильно, що перечепився через колію і загубив одну кросівку, але добігти зміг.
– Амбал не думай, я підберу зараз його. – крикнув я.
– Та я сам. – він сказав це і здивував мене.
Блискавкою він кинувся назад. Пилюка від куль здіймалася біля нього. Забравши взуття, Амбал цілий та неушкоджений стояв біля Бугра.
– Ой, я не могу! Ты это видел?! – в Камаза вже сльози потекли від сміху.
Це був сюрреалізм. Якщо когось з нас вб’ють на цих рейках, то решта і далі буде сміятись з того, як труп красиво впав.
На щастя, цього не трапилось.
Двома перебіжками пізніше, наша група вже безпечно йшла до машини.
Обурені такою наглістю, снайпери швидко почали переміщатися ближче до нас. Свист куль лунав тепер поряд з машиною. Доступ до кабіни був заблокований. Вона прострілювалась ворогом через те, що трохи виглядала із-за рогу будинку.
Довго не думаючи, ми в чотирьох схопилися за кузов і відтягнули її в безпечну зону. Тепер вже можна було спокійно заправитись.
– Адиос, мазилы! – кричав сєпарам Камаз, натискаючи на газ.
– Бувайте, придурки! – додав Амбал.
– «Донбасс»! Вы сумашедшие! – кричав нам в спину боєць «Дніпра-1».
А сміх Бугра та Камаза ще було чутно далеко навкруги…
Add Comment