46

Пекло… Людей завжди лякала невідомість, небезпека, загроза та біль. Ці терміни дуже обширні, але їх можна скоротити до одного єдиного – страх. Страх – найкращий мотиватор. Немає значення в яку частину вашої душі він прокрадеться. Якщо він вже всередині, то роль диригента йому забезпечена.

А що ж таке пекло? Умовний термін, яким нас лякали ще з дитинства? Це добре спланований сценарій? Чи може – вервиця випадкових подій? Ніхто не знає напевно. Але коли пекло приходить – сумніви зникають. Кредо в пеклі дуже просте: «Страх та страждання».

23 серпня 2014 року

м. Іловайськ

-1-

Посмішка й застиглий погляд – з цим я зустрічаю пекло. В голові безліч інстинктивних думок – це нормально. В такі моменти виникають бажання повернутись до комфорту, залишити цей хаос десь осторонь. Але ще є щось інше. Темний привид, який засів глибоко всередині й кричить голосніше всіх. Він не боїться нічого. Він сміється з смерті, бо не вірить в неї. Не вірить, що ще раз може вмерти.

– Валим отсюда! Сейчас рванёт!

-2-

Вже годину, іловайську школу та її околиці нещадно обстрілює ворог. П’ять хвилин тому, ми сиділи в ямі й голосно реготали з обстрілу. Він так наївно починався.

– Тупі придурки! Нас так легко не вбити!

Тоді спокійно попивали каву в укритті. А зараз – бризкаємо слиною по вітру й швидко перебираємо ногами. Хто сміється найбільше, тому й не менше дістається. Іронія.

– Берегите головы!

-3-

Утьос не вірить собі. Посмішка й застиглий погляд. Таке саме, як в мене. Утьос не може повірити, що нам вдалось живими добігти під час такого шквалу. В Камаза таке ж обличчя. Тільки шокований він не через жахи війни. Машина, в яку він вклав свою душу, розлетілася на друзки. Шмат заліза знищив її.

В кожного своє горе.

Решта з нас – просто радіють, що живі. На війні дуже важко вбити людину – це неписаний закон війни та Всесвіту.

– Ещё одна!

-4-

Дивне явище – погляд у вічі смерті. В небі звучить свист і снаряд вгризається в землю. Всі заплющують очі. Ніхто не дивиться на вибух. На вибух дивляться тільки смертники. Дивляться з широко розплющеними очима. Вся краса смерті закарбовується в останньому погляді.

– Ложись!

-5-

В школі метушня. Кожен намагається забитися в найменшу щілину. Важке дихання, стогін та крики – ось тутешня атмосфера. Навколо, як снігом, присипає пилом, землею та всяким брудом. Дихати важко.

– Ещё летит!

-6-

Забігаю в якийсь клас на першому поверсі. Мене заворожує стіна. Чому? Вона щось хоче сказати? «Я тебе прикрию. Тут ти знайдеш сховок». Не знаю… Дивна стіна, дивний я.

-7-

Стою, як баран. Декілька секунд витріщаюся на неї. Що з цією стіною не так? Текстура, міць, захист… Якась дурня! Раптом, стінобійна кувалда прилітає з неба і вдаряється так, що половина тієї стіни летить в мене. Дрібні уламки уповільнено пролітають. Залишаюсь неушкоджений. Може стіна й справді мене захищала.

-8-

– Вернись! Іди сюди! Вернись!

Розвідник гукає свою собаку. Вона бігає по подвір’ю школи, як ошпарена. Собака багато значить для нього. Її потрібно врятувати. Треба ризикнути. Дочекавшись паузи між вибухами, розвідник мчить до пса. Одночасно з ним, зі ствола ворожої гаубиці рвонув снаряд. Вони обоє несуться – кожен до своєї мети.

– Куда ты, блядь, побежал?!

-9-

Відходжу подалі він зовнішніх стін. Небезпечно біля них стояти. Не кожна може захистити. У шкільному холі галас. Там до біса багато людей.

– Быстрей!

– Помогайте!

– Несите быстрей!

Чоловіка заносять на ношах. З голови струменем хлюпає кров. Натовп проводить його всередину і наш медик Кішка береться за реанімацію. Він ще живий.

– Хто це?

– Розвідник. Побіг, блядь, собаку рятувати.

-10-

Людина тут, як вічний актор. Завжди сумлінно грає свою роль. Тут є безстрашні воїни, боягузи, романтики та реалісти. Ніхто не відходить від рамок свого сценарію ані на йоту. Невідомо, коли й кого відправлять за куліси. В будь-яку секунду невидимий режисер може сказати: «досить!». І ти вже своє відіграв. Людина цього боїться. Цього «відходу». У кожного він свій.

– Нехай загримить грім!

-11-

Розгубленість, страх і безнадія. Саме такі емоції вирують в епіцентрі обстрілу. Не знаєш, куди себе подіти. Серце хоче вирватись, але розум тримає свідомість в лещатах. Здоровий глузд говорить: «Сиди на місці!»

– Всім сидіти на місцях!

-12-

Зазираю в підвал школи. Там напхом-напхано людьми. Ще й світла немає. Просто натовп в темряві. Переляканий та загнаний натовп. Сідаю на сходах до підвалу, щоб перевести дух і визначитись з подальшими діями. Чутно голоси моїх командирів – Утьоса та Камаза. Вони наверху. Не бачу їх. Чую тільки голоси.

– Опа! Внимание! Не обсераемся!

-13-

Розмову Камаз та Утьоса слухаю десь дві-три хвилини. Біля них вже натовклося стільки людей, що в цій катавасії не можу розрізнити, де чиї голоси.

– Значит слушай, что делаем.

– Говори.

– Надо вылезать между залпами. Они делают перерыв в пять-десять секунд. Перезаряджаются.

– Ты хочешь бегать между залпами?

– Да! Другого выхода нет. Ждём следующего удара и бежим.

– Да ну, нахер!

– Если боишься, то оставайся!

Якесь далеке відчуття підказує мені, що Камаз і Утьос також збираються бігти. Тоді вирішено. Побіжу з ними.

– Приготовились!

-14-

– Побежали!

Я готовий до цього. Кожен м’яз у моєму тілі чекав цієї паузи. Купка солдатів вилітає на двір. Відстаю від них на декілька кроків. Свіже повітря одразу рине в ніс. Контраст між пилюкою, потом і кров’ю – роздираючий. В цьому темпі біжимо до сусіднього будинку.

– Ложись!

-15-

Впало поруч, але не в нас.

– Побежали! Быстрей!

Я схожий на голодного пса, що мчить по краю прірви за кісткою. Рот роззявлений, очі озвірілі, а ноги несуть все далі і далі. Один невірний крок, один невдалий поворот і все! Кінець!

– Ещё одна!

-16-

Та скільки ж можна? Це щось схоже на мої заняття карате. Вправи з присідання по команді. Не встиг присісти вчасно, отримуєш палицею по плечах. Тільки тут замість палиці – кусок заліза, що відтинає голови.

– Присели!

-17-

– Мы уже близко! Ещё немного!

Не бачу їхніх обличь. Всі в шоломах. Не можу вгледіти знайомих. Там мусить бути Камаз і Утьос.

Нарешті марш-кидок добіг кінця. Тепер чітко бачу, куди ми прямували. До вантажівки. Скоро будемо врятовані.

Всі залазять в кузов. Я лізу останній.

-18-

– Ты кто такой?

– Ничё се. Ты чего сюда сел?

– Я гранатометник.

– А куда ты собрался?

– Вылезай!

– Подалі звідси.

– Парень, мы на штурм едем. А у тебя даже оружия нету.

Брешуть. Який штурм тепер? Не може бути. Я в це не вірю! Ще й заскочили мене зненацька своїми відмовками. Трясця! З усієї амуніції, в мене тільки шолом і бронежилет. Решта згоріла ще годину тому. Треба вилазити. Немає, що їм відповісти.

– Вылезай давай. Нам не по пути. Извини, братан!

– Шеф! Трогай! Не то следущая в нас прилетит!

-19-

Перескакую через борт грузовика. Тепер я один посеред дороги. Куди далі йти? Це дуже цікаве питання. Особливо під час обстрілу, коли снаряди врізаються в землю з такою потужністю, немов танки з неба падають. Знову цей в’їдливий свист.

-20-

Придумав. Потрібно йти до Тина. Це мій друг. Його підрозділ базується неподалік. Сто метрів. Близько. Тільки в умовах артилерійського нальоту – кожен метр здається сотнею. Обережно! Треба маневрувати.

-21-

Я живий. Я не вмер. Мене не прибило нічим. Мене не продірявили осколки. Голова ще росте з шиї. Мої руки та ноги при мені, і вони можуть бігати. Я біжу, трясця вашій матері. Я біжу дуже швидко й жоден снаряд в мене не влучить. Ой, ще один!

-22-

На подвір`ї стоїть продірявлений мікроавтобус роти охорони. Одразу за ним знаходжу Тина та його друзів. Провадять якісь аналізи цієї стрільби. Обличчя в них ще не такі налякані, як у солдатів з школи. Тут осколки літають ще не так рясно.

-23-

– О! Піаніст! А ти чому тут?

– Це довга історія. В мене все згоріло. Зброя в тому ж числі.

– А де Камаз, Амбал?

– Точно не скажу. Мабуть залишились в школі. Там зараз довбають по-чорному.

– Ти хоч цілий? Нічо тобі нема?

– Та, мабуть. Все нормально. Слухай, а в тебе ж є пістолет. Можеш мені його дати, щоб я не бігав тут, як олень по лісі?

– Та без питань.

-24-

Ще один снаряд врізається неподалік.

– Це мабуть якась мобільна група. Чуєш, тільки три гармати стріляють. В них боєзапас обмежений.

– І шо, ти думаєш скоро перестануть?

– Не знаю. Можливо.

– Тобі не здається, що вони все ближче і ближче кладуть? Скоро й тут буде гахкати.

-25-

– Ого! Ця вже близько. Наступна точно в нас!

– Бігом всі в підвал!

Біжимо до іншої сторони будинку. Невеличкі східці під стіною ведуть у підвал. Зазираємо туди і бачимо, що він повністю забитий, як слоїк квашених огірків. Тільки дупа якогось бійця стирчить з дверного проходу.

– Впали!

-26-

– Пацани, тут вже реально немає місця. Пошукайте де-ін-де…

Ситуація дуже сумна. В такі моменти, настрій в мене падає нижче любого нуля. Нехай вже прилетить сюди цей довбаний снаряд і розквасить все, до чого торкнеться. Дістала ця войнушка!

– А-а-а-й! Ляг-а-а-й!

-27-

Після чергового прильоту снаряду, думки про смерть, як вітром здуло. Точніше вибуховою хвилею. Треба чим дуж звідси тікати.

-28-

– Тин, побігли в низ по вулиці. Подалі від зони враження. Може нам вдасться вибігти живими.

– А в нас є ще якісь варіанти?

– На жаль…

Чекаємо паузи між залпами і рвемось на дорогу. Довбаний обстріл також переміщується на цю вулицю. C’est La Vie.

– Впали!

-29-

Щось мені все це не подобається… Праворуч горить декілька будинків від прямого влучання. Запах пилу та пороху настільки концентрований, що раз і назавжди закарбовується в пам’яті. Снаряди перекопують все довкола. Наш шлях втечі тільки починається.

– Впали!

-30-

– Побігли!

Оцей влучив дуже близько. Треба бігти швидше. Ще й на зло ніякого укриття поблизу немає. Часу бігати й вишукувати сховок по подвір’ях, також немає. Блін, ще один залп летить.

– Впали!

-31-

– Побігли!

Аж смішно! Це асоціюється з якоюсь втечею від погоні. Щось незвичне і смертоносне женеться за тобою. Воно дихає в потилицю й насміхається. Воно вмить може тебе роздерти, але не хоче. Навіщо? Йому просто потрібне задоволення. Це, як кіт бавиться з мишею.

Попереду каналізаційний люк. Без кришки. З нього стирчить гілка. Може це і є мій порятунок? Може варто сховатися там?

– Ще раз! Й-о-о-о-о-й! Лягай!

-32-

Лежу й думаю. Точніше вагаюся. Якщо я стрибну в середину, то Тин залишиться сам. Але яма може виявитись дуже глибокою – тоді зламаю собі ноги, як мінімум. Або я попаду в цю яму, але снаряд може гепнутись збоку й контузить мене. Або взагалі, потрапить в яму і я розбризкаюсь навколо, як помідор. Дуже багато «або». Що робити? Дилема…

-33-

– Можна! Побігли!

Чорт з нею, з цією ямою. Раз уже зібрались бігти, то треба бігти. В принципі, ці сєпари – мазіли. Вони в нас нізащо не потраплять. Їм треба задіяти цілий артилерійський дивізіон, щоб нас в бити. А зараз стріляє тільки три нещасні гаубиці. Пффф. Помрійте, дурні!

– Впали!

-34-

– Побігли!

А якщо добре подумати, то я ще замолодий, щоб тут вмирати. Не хочу я так. От як би це був бій, коли ти бачиш ворога, а він – тебе. Завжди, будь-ласка! А тут… Ні! Дурна вийде смерть. Не хочу.

– Падаєм!

-35-

– Біжимо!

З іншого боку, чим тут зарадять мої нікчемні бажання. Я мізерний черв’як, який тільки хоче знайти нірку. Якусь дірку в землі, щоб сховати свій страх. Що я можу вдіяти проти бездушного металевого куска заліза. Єдине, що встигну – це сказати : «Привіт». Але він навіть не привітається у відповідь. Довбаний кусок металу. Він просто розірве мене на шматочки. Або зробить з мене сито. Що краще? Навіть не знаю.

– Впали!

-36-

– Встали!

– Тин, виберемось?!

Його фізія випромінює такий самий жах. Цікаво в нього такі ж думки, як і в мене? Мабуть, що так.

– А в нас, хіба є варіанти?

– Впали!

-37-

– Встали!

Скільки це ще буде тривати? Зрозуміло, що йде війна. Зараз ми знаходимось під обстрілом і кожен новоприлетілий об’єкт хоче мене вбити. Я це все прекрасно розумію. Але що робити, коли ти вже виджмаканий, висушений, як двадцятилітня мочалка? Що робити в такому випадку? Що робити, коли кожен м’яз і кожен суглоб в тілі відмовляється рухатись далі. Я не знаю, що робити?

– Впали!

-38-

Все, це останній раз. Більше падати не можу. Просто хочеться плюнути на все і нехай буде, як є. Нехай сюди прилетить хоч тисяча снарядів одразу – мені байдуже. Вже по горло ситий цим виживанням

-39-

Зрештою, може я й вмерти хочу. Так, я цього хочу. Не хочу вже більше бігти. Все! Я хочу сконати тут.

– Побігли!

– Тин, я вже не можу. Біжи без мене.

– Ти шо, Піаніст! Вставай! Треба рухатись далі!

– Вибач, друже, але я здувся. Я залишаюсь тут.

-40-

– Блін! Подивись! Он стоїть якась інкасаторська машина. Пішли туди. Там точно буде захист.

– Біжи без мене, чесно. Ти впораєшся!

Він підбігає й хапає мене за бронежилет.

– Вставай! Поки є час!

Як ти мене дістав! Навіть не даси мені спокійно сконати тут.

– Вставай!

– Та встаю-встаю я.

-41-

А й справді, на узбіччі стоїть інкасаторський броньовик. Підбігаємо туди, немов загнані звірі на полюванні. Нас помітили й вказують на бічні двері. Ми всередині. Нарешті! Живі й цілі. Але чи надовго?

-42-

Радість – єдина емоція, що тримає зараз в полоні. Врятуватись після такої погоні дорогого коштувало.

– Пацани, а ця машина витримає удар?

– Если упадет рядом, то, возможно, выдержит. Если прямое попадание – вряд ли.

Пряме влучання. Звучить романтично. Ні тобі болю та агоній. Крику та істерики. Бац, і ти вже на тому світі.

-43-

Сиджу в цій бляшанці й знаю, що іншої дороги немає. Броня, або витримає, або… Ні, вона витримає. Після того, крізь що ми пройшли – вона має витримати. Цей клятий обстріл, мабуть, ніколи не завершиться. Удари б’ють, як похоронний баран. Схоже на реквієм. Спочатку високі ноти бере хор, ненадовго, на секунду-дві. Потім важкий удар барабану. Гучніше й гучніше.

-44-

Ну ось, ще раз. Впало, десь за п’ятдесят метрів. Чесно кужучи, коли заліз у цю машину, то думав, що врятований. Думав, що можна спокійно видихнути й почути полегшення. Але ні! Дуля з маком! Все не так! На вулиці ми, хоч тримали свої життя в своїх руках, а тут – ми їх віддали на суд долі. Віддали сумнівному захисту.

-45-

Здригаюся після кожного вибуху. Дивно. Моя впевненість в тому, що все не справжнє і мене воно ніяк не зачіпає, нікуди не зникла. Все ще думаю, що просто потрібно добре грати свою роль і в кінці тобі поаплодують та й відпустять. Але, окрім цього є ще щось. Щось нове. І це воно так трусить мною. Я в цьому впевнений.

-46-

Снаряд влупив не достаючи до нас за двадцять метрів. Сидимо вже п’ять хвилин в очікуванні вироку. Інтуїтивно порахувавши, всі розуміють, що наступне влучання буде по нам. Від цього очікування, всередині утворюється порожнеча. Невідома досі. Не знаю, що з нею робити і чим її заповнити.

-0-

Виходимо з машини і моя порожнеча вмить наповнюється цією атмосферою. Ось воно, пекло. Момент, коли серед білого дня утворюється темрява. Коли ти не знаєш, чи живі залишились твої друзі. Ти бачиш тільки те, що робиться в пеклі – вогонь, темрява, крики та безнадія.